Орган Ради Нетішинського НВК

Краще запалити свічку,
ніж нарікати на темряву

• До Дня вчителя
• Актуальні події
• Літературна сторінка
• Спогади про літо
• Профорієнтація

Новий навчальний рік розпочато

    Ми, українські школярі, починаємо навчальний рік в умовах війни, що триває на Сході. Цьогорічне перше вересня не видалось звичним і радісним ні для дітей, ні для вчителів. Багато школярів з Донеччини та Луганщини не зможуть сісти за парти -їхні міста та села зруйновані. Когось до школи поведе тільки мама (тато воює в зоні АТО, або ... загинув). У вчителів теж є чоловіки, сини, брати, родичі та знайомі, які зі зброєю в руках захищають мир в Україні, тому цього року школярі вирішили прийтидо школи без букетів для своїх вчителів, а гроші, які планували витратити на квіти, передали бійцям, постраждалим у зоні АТО. З радістю хочеться відмітити, що учні, учителі, батьки виявили неабияку свідомість і бажання допомогти - вдалося зібрати 14 тис. гривень.
    На лінійці можна було побачити багато дітей, які відмовилися від звичних білих сорочок та шкільної форми, натомість обравши традиційне українське вбрання - вишиванку. Таким чином вони підтримали традиції нашого народу і показали нашу єдність. Адже лише якщо ми будемо єдині - будемо непереможні! Хто, як не ми, буде плекати українські традиції. Нажаль, розуміння такої великої цінності, котру ми маємо, - нашу культуру і наш народ, прийшло лише після кривавих подій. Хочемо, щоб ніхто не гинув. Віримо, що настане кінець цьому безглуздю. Обіцяємо, що зробимо все від нас залежне, щоб мир запану- вав на нашій землі.

Ольга Яшан, ліцеїст ІІ курсу

Флешмоб на підтримку миру

    16 вересня 2014 року всі навчальні заклади Хмельниччини приєдналися до флешмобу надпідтримку перемир'я, оголошеногор Президентом України щодо військових дій на Сході України.

   Нетішинський НВК також долучився до цієї важливої справи. О 9.30 на шкільному подвір’ї учні школи вишикувалися з жовто-блакитними кульками, створивши карту України. Розпочалася акція виконанням гімну України, після закінчення якого догори піднялися сотні рук з кульками, що символізували кольори прапору України. Хотілося би, щоб цей заклик до миру почули ті, від кого сьогодні залежить завершення війни.

Україна - держава єдина І найпрекрасніша з усіх.
Де в злагоді живе родина,
Лунає тут дитячий сміх.
Ми хочемо миру, щоб квіти збирати,
Щоб маму любити і пісню співати.
Україно, наша Батьківщино,
Як сонце ти сяєш, як мама голубиш.
Ти нас усіх так сильно любиш.
Хай на землі - панує згода.
Ми - за дружбу всіх народів!

***

Я так хочу миру на світі,
Щоб могли всі життю радіти,
Я люблю Україну - матусю,
Я за неї Богу молюся.
Щоб вона незалежна була,
Наче квітка, завжди цвіла!

Крістіна Петровська, 4-А кл.


Ми хочемо всміхатися завжди,
І не треба нам біди.
Вороги, забудьте стежку.
Україна - незалежна!

Анжела Криклива, 4-А кл.

***

Ми так хочемо миру усі,
Щоб пробігтись по свіжій росі,
Ми хочемо злагоди й миру
, Щоб усі-усі дружили!

***

Україна - це мирна країна.
Працьовита, співуча родина.
Вона добра, мудра, сильна...
Україна - неподільна!

Давид Нетикша, 4-А кл

Золоті знов каштани й тополі,
Шкільний дзвоник як серця ритм,
І у вашій учительській долі
Вічним трепотом він дзвенить.
Кличе, зве, поринає у спомин,
Де велика родина, шкільна вся сім’я,
Де твоїх зірочок небо повне,
Та єдине для них твоє, Вчитель, ім’я.

Із рожевих світанків дитинства,
Доброти, тепла та любові,
Із батьківства та материнства
Вся твоя учительська доля.
Світлом сонця удача хай лине,
Як в калиновій казці неначе,
І нехай джерелом в ній неспинним
Буде радість і сміх дитячий.


Немає жахливішої роботи, ніж учительська,
Немає виснажливішої роботи від учительської,
Де нерви паляться, мов хмиз сухий,
Де серце рветься в клекоті і чаді.
Але нема щасливішої долі,
Коли Людина з Твоїх рук, Учителю,
Іде у світ - на краплю світ людніє.

І. Драч

Вітаємо з Днем учителя!

   За вікном барвиста осінь... Яскраві листочки падають з дерев і м’яким килимом устеляють землю. Несміливе осіннє сонечко виглядає з-за синьо-блакитних хмар. Осінь щедра не тільки на красу природи, але й на свята. Щорічно в жовтні ми відзначаємо День учителя, вшановуємо людей найблагороднішої професії.
    Професія вчителя одна з шанованих, почесних і відповідальних професій. Можна сказати, що вчитель створює майбутнє країни, оскільки від його праці багато в чому залежить різносторонність розвитку молодого покоління, його переконання, світогляд, етичні якості. Педагогічна діяльність вимагає особливого покликання. Вихованням і навчанням можуть займатися люди зі схильністю до цього і любов'ю до своєї справи.
    Учитель повинен любити дітей і передавати свої знання іншим, захоплюватися самим процесом навчання і виховання людини. Успіх педагогічної діяльності багато в чому залежить від комунікативних здібностей учителя, від його уміння налагодити правильні взаємини з дітьми. Робота вчителя ставить великі вимоги до нього.
    Доки живуть на світі вчителі та учні, доти світ перебуватиме у постійному розвитку, який веде до оновлення, духовного збагачення, моральної досконалості.

Софія Буренко, учениця 9-Б класу

Шановні вчителі!

   Прийміть від нас, своїх учнів, найщиріші слова вітання з професійним святом - Днем працівника освіти та Всесвітнім днем учителя!
    Висловлюємо вам сердечну вдячність за невтомну працю, за великий талант і покликання сіяти мудрість і знання, за любов до дітей і рідного краю.
    Ваші серця завжди наповнені співчуттям і добротою.
    Цими чудовими якостями ви щедро ділитеся з дітьми. Вам вірять, вас люблять і шанують. Ви здійснюєте зв’язок часів, продовжуючись у своїх учнях.
    Зичимо вам, дорогі вчителі, відчуття повноти і неповторності життя, здоров’я, невичерпних творчих сил, натхнення, щастя, наполегливості та мудрості, оптимізму і терпіння. Нехай щирі слова подяки звучать для вас не тільки у свята, а щоденно.
    Бажаємо, щоб ніколи не згасало світло вашої душі, тепло вашого серця до улюбленої професії, а ваші прагнення та справи несли у світ лише розум, красу, мир і злагоду. Нехай кожен день повниться новою радістю та перемогою, хай здійснюються всі ваші плани. Хай завжди щедрою на паростки буде освітянська нива, а в усіх ваших починаннях будуть супутниками успіх і удача!

З повагою,Ваші учні

Моя мама - вчитель!

   На столі гарно складені стовпчиками, учнівські зошити, які вже зазнали перших поранень учительською червоною ручкою, у легкому робочому хаосі лежать різні папери, розгорнуті книги, що щиро діляться своїм матеріалом, та руки, які вічно щось пишуть або ж перегортаюсь сторінки усіляких джерел. Ці руки - руки вчителя, найріднішої мені людини - мами.    Кожна дитина, яка любить своїх батьків розуміє тяготи їхніх професій. Вчительська робота - це маса фізичної і розумової праці, тому ставитися до неї без поваги - прояв аморальності. Учителі - це ті люди, які відкривають очі на світ, дають ключ, яким можна відкрити всі життєві двері і зробити правильний вибір, обравши свій шлях. Головне - не загубити цю допомогу у своїй власній ліні та байдужості, а старанно вчитися, йти назустріч відкриттям. Та щоб зрозуміти особливість кожної дитини та знайти підхід до неї, потрібно мати педагогічний талант, тому що викладання - це мистецтво віддавати.
   Леся Сидорович у своєму вірші « Не кожен вчитель може бути Вчителем » писала:
Не кожен вчитель може бути Вчителем.
Дорога в серце - шлях не із легких.
Дитячі душі, вчасно не прочитані,
Як викинуті на смітник книжки.
Не кожен вчитель може бути Вчителем.
Бо різні нам Господь таланти дав.
Щоб Учень хоч би раз в житті молитвою
Про справжнього Учителя згадав.


   Справжні Вчителі завжди стають першими людьми, на яких хочеться рівнятись, наставниками наших поглядів на світ, суспільство і особистість. Це одна із найблагородніших професій, бо людство не мого б існувати і розвиватися, якщо б молоде покоління, яке приходить на зміну старшому, змушене було починати спочатку, без творчого засвоєння і використання досвіду, який воно отримало у спадок. Кожен день, спостерігаючи за титанічною працею вчителя, я розумію, що життя не терпить застою, лише постійний рух вперед. Саме цьому розумінню я завдячую мамі, яка стала моїм найголовнішим вчителем.

Соломія Савченко, ліцеїст ІІ курсу

З болем у серці

    «І на цьому місці вбивали людей 1941 року. Господи, дай спокій їх думкам...»
    Сьогодні кожен з нас чув про найбільшу трагедію за всю історію євреїв - Бабин Яр. Саме це місце стало всесвітньо відомим через масові розстріли, здійснені окупаційним командуванням під час Другої Світової війни. 29 вересня 1941 року близько 100 тисяч людей (а саме мирне населення, радянські військовополоненні, євреї та цигани) було жорстоко вбито. «Їх вели до Бабиного Яру за кладовищами а там, над яром, стояв кулемет і змітав їх усередину. Німці кидали одну-дві гармати й земля присипала тисячі чи то недострі-лених, чи то живих...» (Докія Гуменна). Члени парламенту НВК вирішили ще раз нагадати учням про цю жахливу подію. 29 вересня відбулося у актовому залі відбулися інформаційні лінійки, приурочені пам’яті загиблим у Бабиному Яру, де учні 8,9,10 класів мали можливість відчути усю жахливі події 1941 року та вшанувати жертв цієї трагедії хвилиною мовчання. Кожного року у вересні до пам’ятників у Бабиному Яру кладуть вінки і свіжі квіти. І ми теж вклоняємось їм, ще раз згадуємо страхіття жорстокої війни, свавілля. Це спонукає нас не допустити повторення цієї катастрофи, стоячи на захисті миру нашої неньки України.

Парламент 2014-2015

    Наприкінці 2013-2014 н. р. громада нашої школи обирала нових представників парламенту і президента. Кожен мав змогу представити свою кандидатуру, висловити власну позицію й запропонувати шлях, яким ми, власне, повинні будемо йти наступного навчального року. Це шлях змін, впровадження нових традицій, покращення умов розвитку особистості - кожен кандидат бачив його по-своєму. Учні, які не байдужі до своєї школи і її справ, мали змогу вислухати виступи кожного з претендентів і зробити свій вибір. Таким чином, за результатами голосування склад Парламенту шкільної громади на 2014-2015 н. р. такий:
Бендюг Олександр - президент;

Виноград Яна - голова комісії дисципліни і порядку;

Мачулянська Діана - голова правової комісії;

Коротова Катерина - голова комісії культури і організації дозвілля;

Мацун Ірина - голова інформаційної комісії;

Таборчук Богдан - голова комісії спорту і туризму;

Заєць Мар’яна - голова наукової комісії;

Козійчук Дарина - голова господарської комісії.


    Це ті люди, котрих обрала більшість, які змогли зацікавити новими пропозиціями, чудовими ідеями.
   Насамперед головною метою президента і парламенту, на нашу думку, є залучення молоді нашої школи до активного суспільного життя, боротьба з байдужістю й лінощами, пробудження прагнення самореалізуватися. Нелегке завдання стоїть перед нашою владою, проте ми їй довірилися, ми дали кожному обраному шанс і повноваження, може, й не цілком досягти мети, але наблизитись якомога ближче. Ми обрали тих, у кого віримо і тих, кому погодилися допомагати. Вітаємо всіх із перемогою, чекаємо дій!
   Ми провели соцопитування серед учасників шкільного процесу, яке стосувалося побажань, пропозицій і вимог до нової влади.

І ось що ми почули:
“Активних дій, щоб ви не були просто символом, як королева Британії”.
“Хотілося би. щоб організовувалися виставки, змагання, тематичні вечори, які були би цікавими і змістовними. Тоді буде що згадати, коли ми покинемо стіни нашої школи”.
“Потрібно формувати свідоме ставлення до навчання. Цьому допоможе, на мою думку, наприклад, створення таблиці - рейтингу рівня навчання 9-11 класів”.
“Бути активними учасниками і організаторами благодійних акцій і заходів”.
“Не завадила би допомога у проведенні акції «Подаруй бібліотеці книгу», особливо сучасних українських письменників та книг для дітей українською мовою. Організовувати допомоги бібліотекарям у догляді за книжками”.
“Посилити чергування на перервах по школі та біля гардеробу”.
“Залучити дітей з низькою успішністю до участі в позаурочній діяльності. А також знайти засоби їх заохочення учнів не прогулювати уроки”.
“Організовувати темптичні дні або тижні, наприклад, присвячені українським діячам. Осодливо це актуально сьогодні, коли наша молодь відчула не тільки на словах, що таке національна свідомість і патріотизм”
“Сприяти організації заходів, спрямованих на збереження навколишнього середовища не лише школи, а й нашого міста”.
“Спонукати дітей не бути байдужими до людей, вболівати за школу. Сприяти тому, щоб згуртованість, взаємодопомога та повага були головними критеріями стосунків”.
“Спонукати берегти майно школи та організовувати заходи, які спрямовані на догляд за школою”.
“Парламент і Президент мають стати прикладом для наслідування”.

Ольга Яшан,ліцеїст ІІ курсу

Щоб мрії збувалися

    Напевно, усі чули про передачу “Х-Фактор”, яка щонеділі транслюється по каналу СТБ. А дехто не тільки чув, а й з цікавістю її' переглядає, має своїх улюблених виконавців, вболіває за них. Але ви точно ще не чули про те, що в межах цього шоу проводиться конкурс “Діти, що співають”, учасником якого є наша землячка, учениця НВК, Анастасія Завадська.
    Навчається Настя в 5-Б класі. Вона є учасником і призером багатьох всеукраїнських та міжнародних музичних конкурсів. Займається Анастасія вокалом з дитинства, вражаючи своїм гарним голосом. “Співи -моє життя”, - говорить дівчинка. Її мрія потрапити на талант-шоу “Х-Фактор”. Ми можемо допомогти цій мрії здійснитися. Для цього треба проголосувати за Анастасію Завадську за посиланням: http://baby.xfactor.stb.ua/anastasiya-zavadska//anastasiya-zavadska/ (під фото треба натиснути на зірочку).
    Підтримаємо Настю, адже мрії повинні збуватися!

У просторі життя Дарії Демчук

    У цьому році українська та світова громадськість відзначає 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Про Кобзаря і його творчість сказано багато, але і сьогодні не втрачає актуальності шевченківська українськість, яку ми всі відчуваємо. Шевченкове слово - невід’ємна частина життя свідомого українця. До творчості Т. Шевченка зверталися художники, музиканти, майстри скульптури. Тож не дивно, що до постаті Великого Кобзаря звернені погляди сучасних поетів України та тих, хто знаходится за її межами. Поетичний світ Т.Шевченка знайшов своє відображення і в збірці молодої та талановитої поетеси Дарії Демчук «У просторі життя».
   «З раннього дитинства рідна земля дає найбільше - народний погляд на життя, наділяє мудрістю, змушує бачити добро і зло, щастя і нещастя. Пісні, повір'я, які чуєш у дитинстві, стають основою й головним джерелом творчості. Природі, батьківщині й рідній домівці та мові не можна не присвятити своїх творів. Я вихована на палкому слові Великого Кобзаря, то не дивно, що моїм поезіям властиві риси спорідненості з творами Т.Шевченка як на ідейно-тематичному рівні, так і в художній структурі», - розповідає Даша.

- Кобзарю, розкажи про Україну.
- Що можу розказать тобі, дитино?
- Ти розкажи, як бились гайдамаки,
Як катували їх трикляті ляхи.
- Ті козаки боролися за волю
І за твою, дитино, кращу долю.
Там кров останню сміло проливали,
Як ворогів далеко проганяли.
- Ще розкажи про пісню променисту.
- Та пісня схована у серці чистім,
У небі зорянім, у світлих ранках,
В річках бурхливих і у вишиванках.
- Я, донечко, довірить щиро хочу
Тобі таємну істину пророчу:
Люби свій край, його пісні барвисті
І душу май безмежну, щиру, чисту.

   Не лише ми оцінили талант юної поетеси: Дарія Демчук посіла 2 місце у всеукраїнському конкурсі учнівської творчості "Об'єднаймося ж, брати мої", з чим ми її щиро вітаємо.
   Бажаємо успіхів, натхнення, нових творчих робіт та здобутків.

Літературна кав’ярня

    Слава Світова - сучасна українська письменниця. Скільки себе пам’ятає, постійно займалася творчими пошуками. Нині вона мешкає в Києві, експериментує з образами, грається зі словами, багато пише. Любить життя. Її книга “Жменька слів” складається з мініатюр, маленьких замальовок. Здавалося б, епізоди взяті з найбуденнішого життя, але от саме такі миттєвості вловити можуть лише люди з особливим баченням світу. Кожна така мініатюра особлива, вони хвилюють, залишаючи у душі теплий промінчик.

Жовтий банан на сірому асфальті

   Він лежав посеред тротуару і, здавалося, кричав про свою присутність. Десятки ніг відстукували свій ритм зовсім поряд: цокали витончені підбори, впевнено дубасили тротуаром дорогі лаковані черевики, дріботіли дитячі кросівки, іноді сновигали зношені скрипучі туфлі, плавно пропливали тендітні «човники». Повз нього проходило життя, а він лежав осторонь. Яскраво-жовтий банан на сірому асфальті. Вона сиділа неподалік. У сквері, на лавочці. Самотня душа серед великого сірого натовпу. Благенька курточка, старі джинси; кросівки, у зморшках яких давно осів пил великого шляху. І глибокі, ясні очі. Вона його бачила. І вагалась. За мить - різко підвелася. Уже через декілька секунд банан був у неї в кишені.

Дядечко Вітер

   Дядечко Вітер - називали його сусідські діти. А він дарував їм кольорові вітрячки, солодких півників на паличці й учив розмовляти з голубами. Він жив високо-високо, аж під небом, і, аби завітати до нього в гості, треба було подолати вісімнадцять щаблів дерев’яних східців. У його піднебесній оселі було цікаво: навколо висіли срібні дзвоники, а неземної краси білосніжні й попелясті голуби ніжно туркотіли на вушко, розповідали секрети цукрових хмар. Діти завжди приходили з крихтами хліба, і птахи зліталися просто їм на долоні, а іноді також сідали їм на плечі й навіть на голови! Тоді дядечко Вітер сміявся, а діти були щасливі.

Шоколадниця

   Усе змінилося того дня, коли вона прийшла до міста. У повітрі з’явився загадковий аромат донині чогось невідомого, солодкого, спокусливого. І навіть люди почали більше всміхатися, відчуваючи, що диво поряд, - у затишному будиночку вродливої Шоколадниці. Один за одним злітають з її поличок духмяні цукати; легкою хмаринкою здіймається в повітря запашна кориця. У казанку на малому вогні закипає-парує свіже молоко. Невеличкий дерев’яний млинок весело перемелює кавові зерна. Неземний, спокусливо-солодкий аромат наповнює собою всі вулиці міста. Дзвінко лунає сміх чарівниці. Кілька дрібних родзинок. Одна сльозинка - для гіркоти. Стародавня книга рецептів стиха нашіптує свою магію. Так народжується божественний смак. І спокуса. І чорний шоколад.

Табір “Форпост ” - 2014

    Швидко промайнуло літо, залишивши по собі лише спогади. Хтось згадує найкращу зміну в таборі, хтось - дивовижну подорож до Карпат, інший - веселу поїздку в село до бабусі... Своїми спогадами про літо вирішила з нами поділитися Ольга Яшан, ліцеїстка. учениця 11-А класу, активна дописувачка нашої газети. Її розповідь буде не тільки цікавою. а й корисною для тих, хто планує наступне літо провести, відпочиваючи активно.
   Чуєш? Тихо так «дзинь!» Починаєш відчувати - прохолодно, вдихаєш ранкове повітря, воно вириває з теплих обіймів численних кофтин та шкарпеток. Чуєш шум уже чіткіше. Дзинь, дзинь, дзинь. «5 хвилин на шикування!». Розумієш: потрібно бігти. Відчиняєш спальний мішок, намет, одягаєш кросівки, зашнуровуючи на ходу, не встигнувши навіть привести себе до ладу чи просто зрозуміти, що прокинувся. «2 хвилини.». Добігаєш, стаєш на своє місце. «Ух, встиг», - так починався звичайний ранок відпочивальників у воєнно-спортивному таборі «Форпост». Підняття прапора України й табору супроводжувалося звучанням гімну України у виконанні кожного жителя табору. Відчуття гордості і приналежності до чогось великого і єдиного заспокоювало, та не надовго. «Праворуч!» - скомандував командир - і ми побігли. Далі зарядка й сніданок. Здавалося, ліс, польові умови, тут не до кулінарних шедеврів. Проте смачнюща каша з фруктами і компот не залишали жодних сумнівів - у страву вклали душу.
   Ще на початку зміни нам сказали, що програма буде насичена і видали цілий список справ. З деякою недовірою дивилися ми на те, що нібито все встигнемо за ці 10 днів. Не повірите - встигли ми багато. Вражень стільки, що інколи навіть і за півроку життя не назбираєш.
   Гострі враження почалися ще з першого уроку рукопашного бою і самозахисту. Спочатку було навіть важко замахнутися на людину, проте згодом адреналін і азарт виправили ситуацію. У результаті кидали один одного через стегно, і не один раз. Згодом ми одягли шоломи, боксерські рукавиці. Йшли бої (спаринги). Психологічний бар’єр було подолано, прийоми завчені. Тут ми могли показати всю свою майстерність на імпровізованому рингу. Усе було чесно, справедливо і безпечно. Як новачки, так і вже досвідченні бійці отримали гарний досвід і хороші враження .
   Наступного дня ми почали знайомство зі зброєю. У табір на танку БРДМ приїхали військові, захисники ХАЕС. Усе різноманіття зброї та захисного одягу не вміщалося на столах. Нам розповіли про кожен вид: про їх будову, історію створення, особливості, застосування. Хлопці, як старші, так і молодші виявили неабияку обізнаність. Тоді розумієш - батьківщину є кому захистити. Згодом кожен мав можливість покататися на танку, одягти бронежилет та потримати в руках зброю. До речі, важелезний жилет, який щільно стискає тіло, не дозволяв вільно пересуватися, а якщо уявити, що в мене в руках ще й пістолет і щит, який теж має добру вагу, взагалі дивуєшся: яку ж потрібно мати силу і підготовку військовим аби виконувати свій обов’язок. Ми могли не лише потримати зброю у руках, але й навчитися користуватися певними її

видами. Тому на полігоні, що розташовувався неподалік від нашого табору, ледь не щодня проходили тренування. Перша віддача, шум у вухах, який плавно переходив у пищання, попадання в мішень і відчуття тріумфу згладжували будь-який дискомфорт. Розбирання й збирання автомата Калашнікова було замість розваги у вільний час. Свої навики ми могли продемонструвати, граючи у «пейнт-бол».
    Погода не радувала нас по-літньому теплими днями, але це не зупиняло нікого. Купалися ми в холодній воді, зате потім на нас чекала нереально гаряча баня. Гарна компанія, розмови на хвилюючі теми та співи під гітару, фільми про життя та спорт. Ми й не помічали, як приходив ранок, починало світати. Розуміли, що сили потрібні нам на наступний день, отож розходилися по наметах і досипали останні, такі солодкі години ночі.
    У таборі зібралися вельми цікаві і багатогранні люди: хто малює, хто співає, багато любителів подорожувати.
    Завдяки дітям з Кузнецовської дитячої туристичної організації «Ольбери», які також відпочивали в таборі, ми мали змогу попрактикуватися в лазинні по деревах і спусканні з висоти 3-х-4-х метрів по мотузках донизу. Вони встановили систему мотузок, підготували систему страховки, розповіли правила безпеки. Злагоджено працюючи, «ольберівці» показали свій досвід, то ж кожен міг спокійно довіритися їм і відчувати себе впевнено на такій висоті. Таким чином, це заняття стало не лише гарною спортивною вправою, а й веселою розвагою. Здається, найбільше всі чекали дайвінгу. І ось той день настав. Інструктор по дайвінгу сержант Сніжана Анатоліївна Обезюк і досвідчений у цій справі наш командир Михайло Миколайович Ковальчук супроводжували перших дайверів. Кожен з нас спробував, що ж таке дайвінг. У таборі дійсно зібралися діти сильні духом - кожен переборював страх і пірнав у воду. Спершу відчуття до такої міри не звичні, що хочеться пережити їх знову й знову, аби пересвідчитися, що вони реальні.
    Багато часу ми проводили разом. Разом ходили по дрова, разом прибирали територію, разом вирішували побутові проблеми: мили казан, чергували в їдальні, допомагали ближньому, і відчувалося, що навіть за такий короткий проміжок часу діти з Кузнецовска, діти з Нетішина, дорослі - усі ми стали однією великою і дружною сім'єю. Разом відпочивали, грали у волейбол, а наприкінці зміни зіграли у всім відому гру «Зірниця».
    Швидко промчались ці 10 днів, прийшов останній вечір, вечір, коли згадуєш усе хороше із тугою, усі конфлікти - зі сміхом. Ми запалили останнє вогнище, лунали найщиріші пісні, найтепліші слова. Було трохи сумно, адже прощатися не хотілося нікому.
    Так ми жили 10 незабутніх днів у воєнно-спортивному таборі «Форпост». Хочеться висловити подяку кожному, хто доклав бодай маленьку частинку своєї праці, аби ми мали ці 10 днів. Сподіваємося, що й наступного року ми всі знову зберемося, аби так чудово провести час.


    Ольга Яшан, ліцеїстІ курсу

Важливо - не помилитися, або Все у ваших руках

    У випускників 11 класів попереду останній навчальний рік. Здавалося, ще є час, але це мить у порівнянні з одинадцятьма роками, проведеними в школі.
   Кожен зробить крок у майбутнє, крок, над яким хтось почав замислюватись щонайменше в останні два роки, а хтось - усе життя.
   Престиж чи покликання, творчість чи точні науки, стабільність чи шалений ритм - чого насправді хочеться? Невизначеність,невпевненість і страх - ось що всередині, це такі собі гальма,те, що сковує і не дає спокою, рівноваги, рішучості, аби зробити той вибір. Так хочеться не помилитись і знати наперед, що ж на тебе чекає. Але вибір робили всі, і нікому не дано знати напевне що ж далі.
   Єдине, що хочемо сказати наперед, - все у ваших руках, тому їх ніколи не слід опускати. Доказом цього є три історії засновника корпорацій Арріе та Ріхаг Апітаііоп Стіва Джобса, які він поклав в основу своєї промови на випускному в Стенфорді у 2005 році. У першому номері нашої газети ми пропонуємо вашій увазі історію першу.
   Прислухайтесь.
   Можливо, вам це стане у пригоді.

    Промова засновника корпорацій Арріе та Ріхаг Апітаііоп Стіва Джобса на випускному в Стенфорді.
   2005 рік...
   Сьогодні я хочу розповісти вам три історії з мого життя. І все. Нічого грандіозного. Просто три історії.
   Перша історія - про з’єднання крапок.
   Я покинув Реегі СоІІеде після перших 6 місяців навчання, але залишався там вільним слухачем ще близько 18 місяців, поки нарешті не пішов. Чому ж я кинув навчання?
   Усе почалося ще до мого народження. Моя біологічна мати була молодою, незаміжньою аспіранткою і вирішила віддати мене на всиновлення. Вона наполягала на тому, щоб мене всиновили люди з вищою освітою, тому мені було призначено бути всиновленим юристом і його дружиною. Правда, за хвилю до того, як я виліз на світло, вони вирішили, що хочуть дівчинку. Тому їм зателефонували вночі і запитали: “Зненацька народився хлопчик. Ви хочете його?”. Вони сказали: “Звичайно”. Потім моя біологічна мати довідалася, що моя прийомна мати - не випускниця коледжу, а мій батько ніколи не був випускником школи. Вона відмовилася підписати папери про усиновлення. І тільки кілька місяців потому все-ж поступилася, коли мої батьки пообіцяли їй, що я обов’язково піду в коледж.
   І 17 років потому я пішов. Але я наївно вибрав коледж, що був майже таким же дорогим, як і Стенфорд, і всі накопичення моїх батьків були витрачені на підготовку до нього. Через шість місяців я не бачив сенсу мого навчання. Я не знав, що я хочу робити у своєму житті, і не розумів, як коледж допоможе мені це усвідомити. І от, я просто витрачав гроші батьків, що вони збирали все життя. Тому я вирішив кинути коледж і повірити, що все буде добре. Я був спочатку наляканий, але, озираючись зараз назад, розумію, що це було моїм кращим рішенням за все життя. У ту хвилину, коли я кинув коледж, я міг перестати говорити про те, що необхідні уроки мені не цікаві, і відвідувати ті, котрі здавалися цікавими.
   Не все було так романтично. У мене не було кімнати в гуртожитку, тому я спав на підлозі в кімнатах друзів, я здавав пляшки “Коли” по 5 центів, щоб купити їжу, і ходив за 7 миль через усе місто кожний недільний вечір, щоб раз у тиждень нормально поїсти в храмі кришнаїтів. Мені він подобався. І багато з того, з чим я зіштовхувався, дотримуючись своєї цікавості й інтуїції, виявилося пізніше безцінним.
   От вам приклад. Реегі СоІІеде завжди пропонував кращі уроки по каліграфії. По всьому кампусу кожен постер, кожна мітка були написані каліграфічним почерком від руки. Тому що я відрахувався і не брав звичайних уроків, я записався на уроки по каліграфії. Я довідався про зегії і запз зегїї, про різні відступи між комбінаціями букв, про те, що робить прекрасну типографіку прекрасною. Вона була красивою, історичною, майстерно витонченою до такого рівня, що наука цього не змогла б зрозуміти.
   Ніщо з цього не здавалося корисним для мого життя. Але десять років по тому, коли ми розробляли перший “Макінтош”, усе це придалося. І “Мак” став першим комп’ютером із красивою типографікою. Якби я не записався на той курс у коледжі, у “Маку” ніколи б не було кілька гарнітур і пропорційних шрифтів. Ну, а позаяк Міпгіошз просто скопіювали з з Маку, швидше за все, у персональних комп’ютерів узагалі б їх не було. Якби я не відрахувався, я б ніколи не записався на той курс каліграфії і в комп’ютерів не було б такої чудовної типографіки, як зараз. Звичайно, не можна було з’єднати всі крапки воєдино тоді, коли я був у коледжі. Але через десять років усе стало дуже, дуже ясно.
   Ще раз: ви не можете з’єднати крапки, дивлячись уперед; ви можете з’єднати їх, лиш оглядаючись у минуле. Тому вам доведеться довіритися тим крапкам, що ви як-небудь зв’яжете в майбутньому. Вам доведеться на щось покластися: на свій характер, долю, життя, карму - на що завгодно. Такий підхід ніколи не підводив мене і він змінив моє життя.

Нам пишуть випускники

   Ще вчора учениця нашої школи, а сьогодні студентка Острозької академії - Вікторія Максимчук - почувається щасливою. Адже вона з упевненістю може стверджувати, що обрала правильну професію. Коли Вікторія почала відвідувати факультатив з журналістики, вона й не гадала, що так захопиться. А згодом зрозуміла, що ця ї справа їй до душі. Ми поспілкувалися зі студенткою. І ось що вона готова розповісти майбутнім випускникам.
   Після закінчення школи кожен випускник обирає свій шлях. Комусь подобається майструвати, іншому - лікувати, а мені -писати. Можливо, хтось скаже: «Писати - це ж не професія!» Але М.Бердяєв говорить, що не сама людина вирішує, творити чи ні, а Бог посилає їй цей дар. Мабуть, коли створювалася мова як засіб спілкування, людство ще не усвідомлювало до кінця силу слова. Але цю силу заклав у Слово Господь. Словом створив Він світ!.. Подумати тільки: щастя і горе, радість і смуток - усе можна вмістити в одному слові!
   Зараз ринок праці надзвичайно різноманітний. Але журналіст - одна з найцікавіших творчих професій. Кожного дня ми дивимося новини, слухаємо радіо, читаємо газети, журнали -з цього формуються суспільний погляд, настрої людей. І саме професійні журналісти доносять правдиве бачення проблем.
   А тому вони мають відчувати відповідальність перед суспільством за кожне сказане чи написане ними слово. Ще й при цьому не зважати на статус людей, а сміливо, об’єктивно висвітлювати будь-які події. Краще ж бо гірка правда, ніж солодка брехня. А в правді - сила Слова! Цей аспект професії мені найбільше подобається, тому що саме журналісти допомагають людям знайти правду, відстоювати істину в найскладніших життєвих ситуаціях.
   Не говорячи про те, що журналістика завжди сповнена новизни, ця професія ще й всебічно розвиває людину. Кожного дня, спілкуючись з читацькою аудиторією, журналіст відкриває для себе і оточуючих нові шляхи життя, дізнається багато цікавого й корисного. Подорожуючи іншими країнами та знайомлячись з різними людьми, він збирає матеріал не лише для роботи, а й сам пізнає світ вчиться бути собою, відстоювати власну точку зору на реалії життя, а ще - допомагає іншим людям вирішувати їхні проблеми.
   Мене полонила мрія стати журналістом: я дуже люблю вивчати мови, слова мені здаються живими істотами, які допомагають людському суспільству порозумітися. Журналістика, на мій погляд, як і наше життя - це постійне самовдосконалення! Щодня ми маємо ставати кращими, ніж були вчора. Чи не в цьому суть професії?

    Ольга Яшан, ліцеїстІ курсу