Офіційний сайт Нетішинського НВК





Нетішинський навчально-виховний комплекс «Загальноосвітня школа І-ІІ ступенів та ліцей»







МИ - УКРАЇНЦІ



Матеріали до уроків
розвитку зв’язного мовлення
упорядкувала Чабан С. В.


   Учнівська творчість є однією із форм реалізації соціокультурної компетентності учнів. Роботи випускників Нетішинського НВК, що були відзначені у конкурсах учнівської творчості, надруковані на сторінках шкільної і міських газет, торкаються актуальних проблем сучасності: державності України, патріотизму, усвідомлення себе як особистості і громадянина.
   Розроблені матеріали можуть бути корисними вчителям української мови та літератури, учням 10 - 11 класів.












Зміст


Ми – твоє майбутнє, Україно! Зайцева Анастасія
«Можна жити й хохлом, і не згіркне від цього хлібина…»? Фабрицька Вікторія
Я – українець! Зімбіцький Роман
Я – європеєць? Канєвський Богдан
Молодий я, молодий… Дяченко Михайло…
Ким є Шевченко для сучасних українців? Савченко Соломія
Духовний образ людини, або Яким ми бачимо сьогодні Г.С. Сковороду. Корнійчук Оксана
Моє місто. Вислинська Юлія
Музеї – потреба сучасності чи минуле століття? Бондарчук Ірина
Полотна, що зцілюють. Степанюк Тетяна…
Творці людських душ. Трикуш Наталія
Десь є у вас бабуся, мати…Юр’єва Оксана
Сповідь. Кравчук Ірина
Що таке любов? Ольшановська Ольга











Ми – твоє майбутнє, Україно!

Зайцева Анастасія


   Вона лежала на зеленій траві, немов на м’якому килимі. Десь неподалік виспівував свою чарівну пісню соловейко. Така маленька пташка, а дарувала стільки насолоди. Мирослава не могла збагнути, чому таке непомітне створіння втішає її більше, аніж якась там жар-птиця. Вітерець грався її волоссям, ніжно лоскотав ластовиння на кирпатому носику. Весна в розквіті… Як вона її любила. Пора, коли вже не дошкуляють морози і, водночас, ще не настала пекельна спека. Втомлена від важкої праці вдома, вона прибігала сюди, у маленький лісок із загадковими хащами та світлими, привітними галявинами, на одній із таких саме і відпочивала. Не було тут ані друзів, ані ворогів, усе, здавалося, належало їй одній. Ніхто не турбує, лише соловейко дарує свою заспокійливу пісню, лише дзюркотливий струмочок заколисує, лише промінчики надвечірнього сонця голублять. Часто вона мріяла тут, подумки поринаючи у невідомість, у надзвичайний світ, де немає зла, кривди, несправедливості…
   Коли Мирослава розплющила очі, біля неї стояла дівчина: легенька сукня кольору ночі ледь прикривала коліна, русяве волосся невимушено спадало на чоло, у косу була вплетена жовто-блакитна стрічка, сині очі світилися любов’ю; на ногах не було взуття, хоч пізній вечір огортав уже прохолодою; але і це було не найдивнішим – за її спиною були справжні крила! Вони займали майже половину від усього тіла і загадково мерехтіли у місячному сяйві…Незнайомка усміхнулася найщирішою із усмішок і дружньо простягнула руку.
- Хто Ви? – здивувалася Мирослава.
- Називай мене Ангеліною. Я дух і берегиня цієї країни. Ходімо, я покажу тобі її, ти мені сподобалася. – Вона легенько провела рукою, і дівчина відчула, що за її спиною теж з’явилися крила. Не встигла отямитись, а земля вже зникла з-під ніг і дерева опинилися десь знизу.
- Обирай, куди полинемо, - Карпати, Крим, Донбас…
   Дівчина була збентежена. Хто ця жінка? Що їй потрібно? Чому вона обрала саме її – сором’язливу і непомітну? Може, це тільки сон? Та відчуття польоту зробило свою справу. Усі страхи залишилися десь там, на галявині. - Карпати! – наважилася Мирослава.
   Фея непомітно взяла її за руку, спалахнуло яскраве світло – і вони уже линули над зеленими гірськими просторами, що з висоти пташиного польоту вражали неймовірною красою, аж перехоплювало подих. Спустилися нижче, ось уже земля під ногами… Неподалік палало багаття, хтось грав на гітарі. У голові промайнуло: «Що вони подумають, коли побачать наші крила?»
- Не бійся, ми для них невидимі, - заспокоїла фея.
- Я чула про них. Це ж учні і студенти з усієї України. Щороку вони прибирають схили Карпат! – із захопленням сказала Мирослава. Такі люди, на її думку, заслуговували особливої поваги, і зустрітися з ними було цікаво. Вони підійшли ближче. Гітарист скінчив пісню і палко заговорив:
- Щороку стає все гірше і гірше. Люди не піклуються про природу. Щороку Карпати стають принадою для тисяч туристів, а що отримують натомість за свою красу та життєдайну енергію? Лише купи сміття, все більші і більші. І нічого ми не в змозі з цим зробити. Наша праця – крапля в морі. Приберемо гору, дві…А природа гине! Ми втрачаємо наше багатство…
   ого друзі похилили голови в німій згоді. Віддалік лежали десятки мішків, набитих сміттям… Хлопець продовжував: «Погляньте на це. Лише один день! Ми навіть не встигли піднятися на пристойну висоту, а уже стільки бруду! Що за люди? Що за нація? Яке майбутнє нас очікує ?..»
   Слова незнайомця боляче вразили серце Мирослави. Хотілося кинутись на допомогу, але вона не могла. Ангеліна стояла осторонь, занурена у власний смуток, усмішка зникла з її обличчя.
- Схід…ходімо на схід, - промовила дівчина, - там, у шахті, загинув мій тато…я хочу побачити, де це.
   Мить – і вони уже над Дніпром, далі незвичний оку розлогий степ, яскрава ілюмінація заводів і фабрик. Повітря було сухе, сповнене газів, задушливе… І як тут люди мешкають? Чим дихають? – промайнула думка.
- Вони звикли. Наш народ звикає до всього. А це – індустріальний центр країни. Важке повітря - не єдина проблема, - продовжувала чарівниця. – Шахти вже давно потребують реконструкції, а заводи – модернізації. Проте мені інколи здається, що ніхто на це не зважає
- Я не можу тут більше залишатись, - від безсилля наверталися сльози. – Забери мене звідси!
- Забула попередити. Ти можеш відвідати тільки три місця. Куди далі?
- Київ! – упевнено вигукнула дівчина.
   Починає світати. Під крилом проносяться блакитні і золотаві куполи церков, Лавра, старовинні будинки, а ось уже і Богдан Хмельницький, величаво сидить на своєму коні, піднявши високо булаву, ніби вигукуючи: «Уперед! Не здаваймося!»
- Ходімо на мій улюблений міст Патона.
   Вони, зручно вмостившись на самому вершечку моста, споглядали ранок. Під ними ніс свої води величний Дніпро. У ранкових променях він здавався тепер добрим золотавим велетнем. Сонце підіймалося, освічуючи увесь Київ, відганяючи темряву ночі далеко-далеко. Новий день, нове життя. Мирослава так захопилася, що забула про всі негаразди. Вона заплющила очі і дала сонячному промінню зігнати з себе усю чорноту пережитого. Здавалося, новий день здатний змінити все, варто лише цього захотіти… Голос Ангеліни повернув її до реальності:
- Тобі вже час повертатися. Скінчилася наша подорож. Тепер ти розумієш, для чого ми зустрілися?
- Так, я все розумію! Що ж я можу зробити для майбутнього своєї країни?
- Живи, працюй, твори… Ти і твої однолітки, ви сповнені ентузіазмом, енергією, талантами. Будуйте своє майбутнє! Сьогодні ти літала. Залиши ці крила у своєму серці назавжди. – Фея поклала руку Мирославі на плече…мить…і дівчина прокинулася на тій самій галявині. Сонце вже майже сховалося, а соловейко витьохкував свою пісню.
   Така маленька, непомітна пташка, а такий красивий голос…Дівчина повільно поверталася до реальності. Так, вона стане соловейком для своєї України, адже саме такі маленькі люди і творять життя, часто залишаючись непоміченими. Не важливо, ким саме: екологом чи винахідником, політиком чи поетесою, а можливо, простою робітницею, - та вона зробить усе можливе для процвітання рідного краю. Вона вірить у майбутнє своєї країни, вірить, і буде діяти. Адже хто це зробить, як не вона?

Завдання:
1. Робота Зайцевої Анастасії стала призером Всеукраїнського конкурсу «Ми твоє майбутнє, Україно». А вам сподобався твір?
2. У яких творах української літератури використовується прийом сну? З якою метою? Чи вдало цим прийомом скористався автор?
3. Які актуальні проблеми сучасності висвітлює автор? Доповніть коло питань, що , на вашу думку, потребують нагального вирішення.
4. З якою професійною діяльністю ви пов’язуєте своє майбутнє? Що робите для реалізації своєї мети?
5. Своє майбутнє ви бачите в Україні? Як ставитеся до проблеми еміграції?
6. Напишіть твір «Моя майбутня професія».











«Можна жити й хохлом, і не згіркне від цього хлібина…»?

Фабрицька Вікторія


   Що ви відчуваєте, коли прислуховуєтесь до мови на вулицях? Особисто в мене серце починає битися частіше, але тільки від жаху. Здавна ще існувала думка про те, що людину краще пізнаєш тоді, коли не тільки побачиш, а й почуєш. На жаль, більшість мовців у побуті та й на офіційному рівні послуговуються суржиком. Що це? Якась загадкова хвороба чи, може, зневага до своєї Батьківщини? Адже той, хто любить свою країну, має поважати її культуру та мову.
   Українська мова зуміла вижити, незважаючи на всі заборони; наші славні предки зберегли й донесли її до нас - нащадків. Мова - це те, що об'єднує, робить єдиним народом, те, чого в нас ніхто не зможе відібрати. Але багато людей згодні проміняти її на будь-яку іншу, чужу. Ми розмовляємо російською, вивчаємо англійську, захоплюємося французькою, а як же наша рідна мова? Для багатьох українців це - мова офіційних документів або освіти. Але аж ніяк не те, чим ми спілкуємося та думаємо. Ніхто й не сперечається, що знати іноземні мови потрібно. Це добре та правильно. Неправильним же є витісненням на другий план своєї мови.
   Варто згадати й історичний аспект, адже проблема самоідентифікації гостро стоїть і нині. А все розпочалось ще з козацьких часів, коли Україна стала залежною від Росії. Саме відтоді ми почали забувати наше справжнє ім'я і перетворюватись на «хохлів».
   На жаль, більшість українців не сперечалися із таким почесним «званням». Здавалося, що все втрачено.., та ні! Сучасна молодь розуміє значення рідного слова, не цурається його. Зараз модно говорити українською! Але і тут на заваді стають засоби масової інформації. Переважна їх більшість послуговується російською мовою чи просто не дотримується норм своєї, української. Відомий ще й факт, що українські програми займають тільки третину в загальному обсязі інформації на телебаченні. Прикро... Можна знову виправдовуватись історичною ситуацією, що ніби багато міст було заселено 1932-1933 років. Проте це вони приїхали до нас на Батьківщину, а не ми до них! Та й без втручання сусіда-країни не обходиться ніде. Він постійно хоче влізти в політичну ситуацію нашої держави і, що найбільш прикро, - в нашу історію. Важкий голод XX століття Росія ніяк не визнає, відмовляючись щось коментувати. У нас зовсім різні погляди на життя, а тому пропозиція « написати спільного підручника» зійшла б нанівець.
   Я заклинаю українців задуматись над усіма проблемами, які нависли над нашою Батьківщиною. Бо себе відчуваю не «хохлом», не частиною Росії, а саме Українкою! Тих людей, які не є свідомими громадянами своєї держави, мені просто жаль. Отож не живімо під прикрим тавром «хохла», бо «згіркне від цього хлібина», не зможе Україна бути сильною й незалежною з неповноцінними громадянами. Пам'ятаймо, що ми славна нація, історія якої сягає сивої давнини, і майбутнє - за нами!

Завдання:
1. Прочитайте твір Фабрицької Вікторії, учасниці конкурсу учнівської творчості. Чи хвилюють вас проблеми, над якими розмірковує учениця?
2. Чи вживаєте ви у мовленні слова «хохол», «кацап», «жид»? Чи може цивілізована людина 21 століття вибудовувати міжнаціональні стосунки на такому рівні?
3. Ви вважаєте себе «хохлом», «малоросом», «українцем»?
4. У повсякденному житті ви спілкуєтеся українською мовою, російською, суржиком? Чи вважаєте це принциповим?
5. Висловіть свою позицію у творі-роздумі, долучившись до дискусії.











Я – українець!

Зімбіцький Роман


Я - українець!
Душа моя українська.
І ніякий злочинець,
Тим паче, влада російська,
Не зможуть нас роз’єднати.
Скажи війні – «Ні»!
Не потрібно нікого вбивати.
Ще трішки до мети остається,
При слові Європа
Серце частіше вже б'ється.
Я бачу майбутнє для України -
Нова, європейська держава,
Немає старої руїни.
Відновимо славу козацьку.
Побудуємо нові міста.
По-новому будемо жити,
Щоб безневинні, дитячі уста
Пам’ятали славу героїв.
Знали - кращого місця нема,
Винуватець зрозумів, що він накоїв,
Бо Україна для нас всіх одна.
Зрештою, щоб гордо казали:
Я - українець!


Завдання:
1. Прочитайте вірш вашого ровесника Зімбіцького Романа, учасника конкурсу «Я європеєць». Чи можете ви сказати, що автор торкається болючих проблем сучасності?
2. Які провідні мотиви вірша? Яка головна думка твору?
3. Назвіть відомі вам твори українських поетів патріотичного звучання. Процитуйте рядки цих поезій.
4. Проаналізуйте особливості строфічної будови вірша.
5. Поділіться роздумами про власне самоусвідомлення як громадянина, патріота, українця.











Я – європеєць

Канєвський Богдан


   Я – європеєць? Над цим простим питанням не раз задумуються мільйони людей, адже можна вважати себе європейцем, проте не можна достеменно сказати, що ми всі ними є.
   Бути європейцем означає не тільки добре знати англійську мову, а й бути ввічливим, доброзичливим, добропорядним, товариським, культурним, розумним, не красти, не лаятись, не смітити. Європейці більш прогресивні. Вони цивілізовані, віддають велику роль культурі мовлення та мають великий досвід у торгівлі, промисловості, політиці. Ці люди нежадібні та сміливі, цінують право, віру. Дух європейця містить у собі гідність і повагу.
   На моє переконання, Європа – то дорога у світле майбутнє, по котрій прямують люди зі своїми прапорами, ідеями, переконаннями, прагненням робити життя кращим. Я вважаю себе європейцем. Хоча я і погано розмовляю англійською мовою, проте у свідомості, у світовідчутті я близький до Європи, європейських традицій. На мою думку, не важливо, де ти народився, важливо, ким ти хочеш бути, як ти себе відчуваєш чи поводиш у суспільстві. Я вважаю себе європейцем, тому що підтримую демократичні погляди, прагну бути доброзичливим, чесним, цивілізованим. Я хочу, щоб світ став кращим, щоб люди толерантно ставилися один до одного, щоб не було корупції та війн. Я українець і є європейцем.
    Мені подобається політичний устрій Європи, демократичні реформи, небайдужість до долі інших країн, особливо до моєї. Мені подобається, коли люди доброзичливо ставляться до мене, просто кажучи «Привіт!» чи «Як справи?». Мені подобається культурна спадщина. Надихають такі відомі у світі європейці, як письменник Вільям Шекспір, славнозвісний художник та винахідник Леонардо да Вінчі, символіст та філософ Байрон чи відомий композитор Бетховен. А тихі вулички європейських міст, дихання гір, унікальні історичні місцини, неймовірно красива природа, архітектура, італійська і французька кухні, високі технології просто приголомшують.
   Україна – європейська держава не лише в географічному сенсі, але й історичному. Ще Ярослав Мудрий за часів Київської Русі був «тестем Європи», а за часів Запорізької Січі Богдан Хмельницький налагоджував мирні відносини з рядом європейських держав. Україна постійно знаходилась в бурхливому житті європейської політики, хоча і була залежна від Росії. Сьогодні незалежна Україна прямує до вступу в Європейський Союз, прямує до європейських цінностей, прямує до розвитку. Українці – це доброзичливі, товариські люди, що допомагають один одному, здатні самі творити кращу долю і хочуть свободи. Свобода слова, вільний розвиток демократії в Україні доводять, що ми європейці. Проте останнім часом масові суперечки, баталії, нецивілізовані дії говорять нам протилежне. Значить, нам потрібно ще багато вчитися, щоб стати європейцями. Шкода, що українцям потрібно так багато часу і втрат, щоб почути заклики своїх прогресивних земляків. Адже лозунг Миколи Хвильового «Дайош психологічну Європу!» прозвучав майже століття тому.
   Я переконаний, що кожен із нас повинен намагатися стати досконалішим, приносити користь, щоб не лише називатися європейцем, а й бути ним!


Завдання:
1. Прочитайте роботу учасника конкурсу «Я європеєць» Канєвського Богдана, визначте тему та головну думку.
2. До якого стилю належить текст? Доберіть три приклади із тексту, що підтверджують вашу думку.
3. Назвіть відомі вам жанри публіцистики. Пригадайте жанрові особливості есе.
4. Чи вдалося автору написати есе? Які, на вашу думку, тут є недоліки?
5. Які актуальні суспільні проблеми ви хотіли б висвітлити на сторінках періодичних видань?











Молодий я, молодий…

Дяченко Михайло

Чому, чому я жить не можу
Та сам, без дум?
Павло Тичина

* * *

У чому суть?
Конкретики немає!
В роботі – бджоли ми.
Руки у мозолях
І, захлинувшись потом,
Голодна голова.
У роздумах – ми вбивці,

Свою мізерність пізнаєм,
Себе… Бере огида.
Ти – ідеал? Поздоровляю!
Голодна голова,
І мозолів немає –
Не переживаю…
Надія одна є.


* * *


Сумніви - геть,
Адже я – ідеальне творіння.
Доля – ніщо,
Адже я – коваль свого буття.
Досконалість світу –
Обійшла стороною?
Бути несправжнім –
Гірше смерті!


Завдання:
1. Чи задумувалися ви про своє призначення на землі?
2. Які твори українських письменників, що досліджують психологію особистості, читали?
3. Як ви ставитеся до проблеми меншовартості української нації?
4. Доберіть із поезії та публіцистики Ліни Костенко цитати на підтвердження ваших думок.
5. Дяченко Михайло у своїй поетичній збірці «Молодий я, молодий» веде уявний діалог з Павлом Тичиною. Поділіться своїми роздумами, обравши форму діалогу, листа, сповіді та ін.











Ким є Шевченко для сучасних українців?

Савченко Соломія

Тарас Шевченко! Досить було однієї людини, щоб урятувати цілу націю.
Остап Вишня



   Ім’я Тараса Шевченка знає не лише кожен українець, а й мільйони іноземців. Це ім’я символізує не тільки українську літературу, а український дух загалом. Це ім’я належить одній із найвизначніших постатей України - письменнику, художнику, мислителю.
   Це ім’я – ціла історія, в яку вписано вже сотні сторінок, але протягом двохсот років кожен відкриває для себе Шевченка по-новому. Тарас Шевченко – пророк українського народу. Його твори не втрачають актуальності сьогодні. Він показав, що кожна людина тримає долю у своїх руках і здатна повернути її у бажаний напрямок. Адже з бідного кріпака, який у ранньому віці залишився без батьків, а отже, і без любові, ласки і підтримки, виріс всесвітньо відомим митцем.
   Шевченко повністю змінив тогочасне бачення і розуміння літератури, адже ніхто і уявити собі не міг, що «мужицькі вірші» можуть бути настільки глибокими і що одна, на перший погляд, звичайна людина здатна вплинути на світогляд кожного. Його талант безцінний і, звісно ж, заслуговує на повагу і визнання.
   Але талант – це просто інструмент, з нього не полине музика, якщо на ньому не заграти. Тарас Шевченко прагнув усіма силами добитися права писати і малювати, але навіть коли він того права не мав, все одно творив.
   Сила характеру, воля, закладені у його творах, - цим переймається кожен, хто читає Шевченка. Його бунтарський дух передається людям, які усвідомлюють, що вони єдині, що вони – нація, яка заслуговує на гідне життя.
   Назвати Тараса Шевченка відомим українцем – це нічого не сказати. Він – душа нашого народу. Його твори – наша історія Шевченко – синонім до слова Україна, її невід’ємна частка.


Завдання:
1. Які періодичні видання міста, регіону, України ви читаєте? Які теми вас цікавлять найбільше?
2. Чи переглядаєте ви нашу шкільну газету «Позиція»? Знайомі із авторським колективом видання?
3. Назвіть основні жанри журналістики та їх особливості. Які жанри доречні для висвітлення проблемних питань?
4. Прочитайте роботу Савченко Соломії, опубліковану в «Нетішинському віснику». До якого жанру ви б її віднесли? Доведіть свою думку.
5. Як ви ставитесь до особистості і творчості Т. Г. Шевченка?
6. Напишіть твір-роздум про роль визначних особистостей у становленні української нації.











Духовний образ людини, або Яким ми бачимо сьогодні Г.С. Сковороду

Корнійчук Оксана


   Одного разу ввечері я гортала сторінки підручника з української літератури. Раптом мою увагу привернула ілюстрація на одному з аркушів. То було фото пам'ятника, створеного скульптором Кавалерідзе у Лохвиці. У тій величній та водночас природній поставі, замисленому погляді, що звернений до неба, я одразу впізнала Григорія Савича Сковороду. Я довго розглядала фото, коли раптом згадала гру, яку на уроках літератури проводила нам учителька. За правилами, кожен із учасників мав вигадати питання, яке міг би задати якомусь видатному письменнику, якби брав у нього інтерв'ю.
   Ось я - кореспондент однієї із популярних українських газет, переді мною сидить Григорій Савич. Як завжди, у простому одязі, серйозний, зосереджений.
- Скажіть, будь ласка, чому ще змалечку Ви так хотіли стати освіченим?
- Якось до нашого села зайшов мандрівний дяк зі студентів Києво-Могилянської академії. Він розповідав нам цікаві історії про чужі краї, про різні природні явища, чудернацькі науки. Саме тоді я вирішив за всяку ціну стати таким же освіченим мандрівником.
- Чи допомогло Вам досягти своєї мети навчання у Києво-Могилянській академії?
- Звичайно, саме там я опанував латинську, польську, староєврейську та німецьку мови, що дало мені змогу читати твори світових філософів мовою оригіналу. Також мені подобалися піїтика та риторика. Опанувавши їх, я почав писати власні твори.
- До речі, поясніть, будь ласка, у чому особливість Вашого трактату "Вступні двері до християнської добронравності"?
- У цьому творі я пояснюю Біблію, використовуючи символічні образи.
- Відомою також є Ваша збірка "Сад божественних пісень". Який із творів, що до неї входить, вам найбільше подобається?
- Одним з найважливіших є вірш "Всякому місту звичай і права...". У ньому я намагався розкрити всі вади сучасного мені суспільства. Ось наприклад:
Панські Петро для чинів тре кутки,
Федір-купець обдурити прудкий,
Той зводить дім свій на модний манір,
Інший гендлює, візьми перевір.
   Ліричного героя турбує лише одне питання: "Як з ясним розумом вмерти мені?". Врешті він робить висновок, що на це здатен лише "той, в кого совість, як чистий кришталь".
- Я чула, що до цього твору Ви самі склали мелодію. Яку роль у вашому житті відігравала музика?- поцікавилась я.
- Коли я був малим, мене навчили грати на сопілці. Це мені дуже подобалося, тому згодом я опанував ще й флейту, скрипку та бандуру. Також я мав хороший голос. Під час навчання у Києво-Могилянській академії я співав у хорі. Саме там мене помітили і запросили до придворної капели у Санкт-Петербурзі. Згодом я став диригентом церковного хору.
- Ваші сучасники розповідали, що ви були природженим педагогом. Які для Вас найкращі методи виховання?
- Насамперед, я вважаю, що дітей ні в яком
- у разі не можна карати, особливо фізично. До них потрібно ставитися з терпінням і увагою. Учитель повинен допомогти студенту зрозуміти його покликання, розкрити природні здібності.
- А як щодо Вашого філософського уявлення про світобудову? У чому його суть?
- Я вважаю, що усе суще поділяється на три світи. Великий - макрокосмос - це Всесвіт.Малий - мікрокосмос - це людина. У ній є видима і невидима натура. Справжньою людина стає тоді, коли осягає приховане. Тоді вона народжується вдруге, стає людиною духовною. Світ символів - Біблія. Вона є наш верховніший друг та ближній, бо веде нас до того, що єдине, найдорожче та найулюбленіше. Вона є заповіт, що залишили для нас прадіди, заповіт, що приховує скарб богобачення.
- Дякую Вам, Григорію Савичу. Ви дуже цікава людина. Ваші філософські погляди, ваша творчість не втрачають актуальності навіть у наш час.
   Закінчивши уявне інтерв'ю, я подивилась на годинник і злякалася. Минула вже ціла година, а мені ще ж домашнє завдання виконувати! Та раптом я згадала, що зараз канікули і поспішати мені не потрібно. Тоді я вирішила обов'язково дізнатися про Григорія Сковороду ще більше, адже він непересічна і дуже цікава особистість!


Завдання:
1. Ви познайомилися із життям та творчістю Г. С. Сковороди. Що найбільше запам’яталося, вразило?
2. Наведіть приклади афоризмів Г. С. Сковороди. Які із них, на вашу думку, звучать по-сучасному? Про що ви хотіли б запитати автора, якби трапилася така нагода?
3. Прочитайте твір Корнійчук Оксани, написаний з нагоди ювілею Г. С. Сковороди. Що вам сподобалося? Які фрагменти вважаєте невдалими?
4. Напишіть твір про Г. С. Сковороду, обравши оригінальну форму презентації особистості і творчості письменника, вченого, мислителя.











Моє місто

Вислинська Юлія


   Міста, міста, міста… Як зірок на небі, стільки й вас на блакиті земної кулі. Але серед цих маленьких і великих, яскравих і далеких зірок окремою зіронькою-піщинкою випромінює своє тепле світло невеличке місто Нетішин. За словами легенди, ця назва пішла від вислову князя-власника, який проїжджав тут та й зіткнувся з низкою негараздів. Тому він і сказав, що ця місцевість його зовсім не тішить. Мабуть, він тоді й не здогадувався, що дає назву поселенню, де в майбутньому з’явиться молоде, гарне місто Нетішин, яке вражатиме своєю неповторністю та оригінальністю. А воно дійсно гарне!
   Невеличкі вузенькі вулички села плавно переходять у затишні і привітні проспекти міста, які завжди радо вітають своїх мешканців та гостей. Околиці Нетішина мальовничо обрамлені розлогими лісами, мозаїчними полями і чудовими краєвидами стародавнього Острога із золотоверхими куполами церков. На південь від нашого містечка в’ється швидкоплинна Горинь, яка лише доповнює гармонію і затишок місцевості.
   А тепер завітаємо вглиб проспектів, де, як завжди, панують теплота та приємна атмосфера. Тут є все, чого забажає душа! Привітні місця відпочинку та розваг, місця, де вирує ділове життя, а також спокійні куточки для занять спортом та оздоровлення. Чотири загальноосвітні школи та професійно-технічне училище дбають про навчання юних нетішинців. Музична та художня школи запрошують обдарованих. Гостинно відчиняє двері Спортивний комплекс. Для наймолодших щоденно трудяться няні і вихователі дитячих садків.
   Усім відомо, що Нетішин – місто енергетиків. Тут функціонує могутня ХАЕС, яка забезпечує більшість людей міста робочими місцями, несе тепло і затишок у наші оселі.
   Ось таке воно, моє рідне місто… А для того, щоб по-справжньому збагнути його красу, потрібно завітати сюди, побачити і полюбити його так, як це вміють робити нетішинці. Особисто для мене Нетішин – найпрекрасніше місто на всій земній кулі. Можливо, я кажу так тому, що тут минуло все моє дитинство, тут живуть мої добрі друзі і всі ці куточки рідні моїй душі і близькі моєму серцю. І, мабуть, немає більшого щастя за те, коли ти йдеш чистими алеями, бачиш приємні обличчя людей, вдихаєш п’янкий аромат весняного цвіту і свіжовипеченого хліба і розумієш, що все це – просто близьке тобі, і хай там що, а ці трепетні почуття залишаться в серці назавжди. Отож шануймо і любімо те, що дороге нашим душам. Подбаймо про наше місто! Потурбуймося про його майбутнє, і воно обов’язково віддячить нам, зігрівши своїм затишком і теплом.


Завдання:
1. Чи розрізняєте ви поняття « Батьківщина», «мала батьківщина»?
2. Що для вас означає слово «патріотизм»?
3. Як ви розумієте народний вислів: «Де народився, там і знадобився»?
4. Чи доводилося вам на довший час залишати рідне місто? Що ви при цьому відчували?
5. Прочитайте роботу Вислинської Юлії, опубліковану в молодіжній газеті «Тінейджер». Які рядки вам сподобалися? З чим не згодні?
6. Візьміть участь у конкурсі творів «Моє місто» з нагоди Дня міста.











Музеї – потреба сучасності чи минуле століття?

Бондарчук Ірина


   Нещодавно я почула такий діалог:
- Діти, хто хоче відвідати музей?
- А це замість уроків?..
   І справді, нині найчастіше люди відвідують музеї не за власним бажанням, а під час навчання чи з певним завданням. Чому ж ми зовсім не цікавимося нашою історією? І що надалі потрібно робити, аби хоч якось залучити відвідувачів? Я вирішила дослідити цю проблему.
   Як відомо, музеї існували від найдавніших часів, виникли ще до нашої ери. З часом вони все більше розвивалися, змінювалися разом зі світом. Нині ж в Україні нараховується близько п’яти тисяч різноманітних музеїв, які ми можемо відвідати.
   Отже, що ж таке музей? Місце навчання, спілкування та відпочинку чи нудні розповіді про минуле? Збереження високих культурних пам’яток чи сховище старих речей? На перший погляд, здається, що відповісти на це питання не так вже й складно. Звичайно, музеї існують для того, аби громадяни країни мали змогу дізнатися про її минуле, побачити на власні очі пам’ятки культури. Адже М.Т. Рильський стверджував: «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього». Але ж чому тоді люди так рідко відвідують музеї? У газеті УНІАН від 25.05.2010 року подано статистику, за якою більш як чверть жителів великих міст України останній раз були в музеї один-два роки тому, майже така сама кількість опитаних – три-п’ять років тому, кожен п’ятий респондент – більше п’яти років тому, а кожен десятий – півроку. Лише 4,5 % опитаних відвідали музей протягом останніх трьох місяців, а 8,3% заявили, що взагалі ніколи не були там.
   Досліджуючи відвідуваність музеїв в Україні, я не змогла дійти до загального висновку, тому вирішила звернутися до Нетішинського міського краєзнавчого музею. Виявляється, він є одним із наймолодших музеїв України. Заклад комплексний, оскільки вивчає археологію, історію, етнографію, геологію, флору та фауну регіону. Нетішинський музей значну увагу приділяє культурно-просвітницькій роботі. Крім екскурсій та уроків, тут часто використовують різноманітні цікаві форми роботи з відвідувачами. Для дітей дошкільного віку працівники музею показують вистави. Нині існують проекти, зустрічі, літературні зібрання: «Лабораторія юного дослідника», «Загадковий світ чаю», «Літературна кав’ярня» . Музей має 18 експозиційних залів. Я побувала в одному із них, що має назву «Ткацтво». Там оглянула костюми дівчини, заміжньої жінки та чоловіка 18-19 століття, дізналася багато нового про вишивку. Мої колеги навіть мали нагоду приміряти українські народні костюми. Крім того, мені показали ткацький верстат, на якому колись виготовляли полотно; предмети побуту: праски, прядки, веретена. Також я мала змогу відвідати виставку з нагоди дня народження Т. Г. Шевченка, експозицію робіт Н. Жинкової, яка займається розписом на склі.
   Я надзвичайно захопилась розповіддю Іванець Оксани Миколаївни, тож вирішила іще дещо запитати:
- Як Ви вважаєте, чим особливо славиться наш музей?
- Ми пишаємось академічною колекцією мінералів та гірських порід. У нашому музеї зберігається найбільший в Україні корал, якому понад 1000 років. Виявлений він у Кам’янці-Подільському. Також особливу славу мають спис та жіночі прикраси із бронзи, виявлені в курганах.
- Якими Ви бачите перспективи музейної справи?
- У майбутньому шукатимемо нові методи роботи з відвідувачами. Наприклад, нині, використовуючи інтерактивні розваги, ми взаємодіємо з дітьми, залучаємо до різноманітних тренінгів, рольових ігор, драматичних дійств. Надалі надаватимемо змогу відпочити, цікаво провести дозвілля і молоді, і дорослим.
   Як бачимо, нині музеї роблять все, аби заохочувати нас. А я дійшла до висновку, що відвідування таких закладів може бути не лише розвиваючим, а й захоплюючим відпочинком. Українцям потрібно більше цікавитися історією та культурою рідного краю, частіше відвідувати такі місця, адже кажуть, що «в музеях можна вчитись все життя». М. Б. Піотровський наголошує: «Музей – явище історичне, і , отже, у нього може бути кінець – смерть музею як явища…» Однак я вірю, що такі хранителі мистецтва, історії та естетики не зникнуть, а розвиватимуться у всіх напрямках, заохочуючи ще більше відвідувачів.


Завдання:
1. Ви, звичайно ж, не раз побували у Нетішинському краєзнавчому музеї. Які екскурсії, заходи вам запам’яталися?
2. Продовжте речення «Для мене, музей – це…»
3. Прочитайте статтю Бондарчук Ірини, опубліковану в «Нетішинському віснику». Чи погоджуєтеся ви з думками автора?
4. Чи знайомі ви з діяльністю галереї «Арт-пласт», Краєзнавчого центру, нетішинських бібліотек, музичної та художньої шкіл, спортивного комплексу?
5. Напишіть статтю про здобутки і проблеми одного із культурно-освітніх закладів Нетішина.











Полотна, що зцілюють…

Степанюк Тетяна


   Що таке музей? І чи потрібен він нам? Музей – це країна під назвою Інший світ. Заходиш туди і відлітаєш у якийсь невідомий тобі час. Яка б виставка не була, ти повністю поринаєш у дивовижну атмосферу гармонії. Тільки в музеї можна по-справжньому насолодитися минулим, сучасним і навіть поринути у світ майбутнього. Тому питання, чи потрібні музеї людям, я вважаю недоречним, адже факт їх необхідності очевидний.
   Мені нещодавно довелося побувати на виставці талановитого художника Михайла Георгійовича Якубовича. Трішки про його життя. Народився Михайло Георгійович у Білорусі 1949 року. Прагнув до точних наук, тому закінчив фізико-математичний факультет у Мінську. З 1980 року проживає в Нетішині. Був учителем фізики та астрономії у ЗОШ №2. Здавалось би, як творча людина може бути пов’язана з точними науками? Та все це не випадковість. Художник завжди поєднував творчість з наукою. Саме вивчення фізики й астрономії зв’язувало Михайла Георгійовича з космосом – чимось невідомим, загадковим і містичним. Художник говорив: «Земний світ – відображення світу небесного». Тому й не дивно, що багато картин М. Якубовича присвячена саме космосу. Узагалі, художник писав на різноманітну тематику. Поміж його творів мистецтва були й наповнені релігійною ідеєю. Навіть є серія картин під назвою «Іконопис епохи Риб». Захоплюють картини філософського змісту. Значна частка творчості автора – змалювання природи. Цикл «Золоті пейзажі» просто вражає. Художник стверджує, що всі образи золотистої природи являються йому в снах, і він радіє, коли хоч маленьку часточку видіння вдається передати на полотні. Багато уваги художник приділяє квітам. Настільки вражає точність кожної пелюсточки, листочка, навіть здається, що намальовані троянди, хризантеми, бузки… пахнуть.
   На мене ж найбільше враження справили картини символічно-філософського змісту. Загадковість, таємничість картин вабить, притягує. У центрі полотна «Народження міфу» - прекрасна мушля: ззовні – ніжно-кремова, а всередині – темних, майже чорних тонів. У центрі неї таїться перлина, та не зовсім звичайна. Вона абсолютно прозора, більш схожа на мильну бульбашку, аніж на дорогоцінність. Та найдивніше те, що перлина має людське обличчя. Це – ніби спляча жінка… Оригінально, правда ж?. Це зображення спонукає задуматися, яким же змістом наповнена картина. Хто та жінка – витвір уяви чи портрет? Червоні пухкі вуста, персикова шкіра, заплющені очі, здається, зараз здивовано поглянуть на світ… Кольорова гама заднього плану у синіх тонах – море, небо – тільки поглиблює загадковість. Дивишся на картину «Народження міфу» і мрієш стати маленькою перлинкою, полинути у невідомий світ краси… Втім, кожен глядач розуміє зображене по-своєму.
   Хотілось би описати кожну картину художника, та скажу лише, що всі вони сповнені надзвичайно позитивною енергетикою. Навіть говорять, що полотна М. Г. Якубовича зцілюють. Завітайте і ви на виставку!


Завдання:
1. Назвіть відомі вам види мистецтва. Чи доводилося вам побувати у театрах, філармоніях, картинних галереях, мистецьких музеях України? Які враження у вас залишилися?
2. Що ви знаєте про діяльність Нетішинської галереї «Арт-пласт», аматорського театру «Маски», вокальних колективів «Камелія», «Журавка» та інших мистецьких центрів нашого міста?
3. Прочитайте відгук про зустріч із прекрасним Степанюк Тетяни, що був опублікований у шкільній газеті «Позиція». Що вам сподобалося? Які є зауваження?
4. Напишіть відгук про твір мистецтва, що вас особливо вразив.











Творці людських душ

Трикуш Наталія


   Напевно, читаючи чи слухаючи поетичні рядки, люди не часто задумуються, хто ж такі поети, що підштовхнуло їх віршувати, яке їх призначення у суспільстві. Я вважаю, що поет – не тільки той, хто займається цим професійно, а й кожен, хто здатний власні думки перетворити на вічні істини, які знаходять відгук у душах сотень чи навіть мільйонів людей.
   Ганна Олександрівна Митюк працює вчителем початкових класів у Нетішинському НВК, але відома також і як поетеса. Нещодавно нашому класу трапилася нагода ближче познайомитися із життям і творчістю цієї людини. Народилася Ганна Олександрівна на Чемеровеччині Хмельницької області, де промайнуло й дитинство. Саме тут почала писати вірші, перший з’явився у третьому класі, а зараз уже авторка збірок «Мить натхнення», «Математика у лісовій школі» та інших. Навчалась у Хмельницькому педагогічному училищі, а пізніше у Київському національному педагогічному університеті ім. М. П. Драгоманова. Отже, за головну професію пані Ганна обрала педагогічну діяльність, але це не заважає їй створювати вірші й публікувати їх. На нашій зустрічі Ганна Олександрівна читала свої вірші, дещо із надрукованого, дещо із власного записника. Особисто мені сподобалися ліричні твори, схотілося перечитати їх ще раз, на самоті…
   Ганна Олександрівна, жартуючи, зізнається, що вона не справжня поетеса, та я помітила, що її збірочка із бібліотечної полиці не раз побувала у руках читачів, - щось знаходять люди у її рядках, кожен, мабуть, своє. Відповідаючи на запитання учнів, авторка розповіла, що вірші народжуються із пережитого, із історій рідних, знайомих, із спогадів про дитинство і роздумів про Україну. Є у поетеси вірші про кохання, які створювалися у студентські роки, є про дітей, адже разом із чоловіком виховують сина і доньку. Цікаво, що твори із шкільного життя здебільшого жартівливі. Це дає зрозуміти, що наша гостя не помилилась із вибором професії і що, я в цьому впевнена, щире спілкування з дітьми приносить їй задоволення і дарує натхнення. У цій жінці гармонійно поєднуються дві половинки: педагога, вимогливого, відповідального, серйозного, і поета, ліричного, ніжного, м’якого і щирого.
   Я недарма взялася писати нарис про Ганну Олександрівну Митюк, адже і сама іноді, під впливом сумних, трагічних подій, пишу римовані рядки, але не думаю, що їх можна вважати віршами. Ви хочете знати, чим особливим наділені поети, яке їх призначення? У мене відповідь одна: вони творці людських душ.


Завдання:
1. Назвіть основні жанри публіцистики. Вкажіть жанрові особливості портретного нарису.
2. Прочитайте нарис Трикуш Наталії, що був опублікований у шкільній газеті «Позиція». Чи дотрималася учениця вимог жанру? Чи зацікавила вас тема роботи?
3. Ви читали вірші Митюк Г. О.? Поділіться власними поетичними спробами.
4. Напишіть нарис про представника професії, з якою ви мрієте пов’язати своє майбутнє.











Десь є у вас бабуся, мати…

Юр’єва Оксана


Старенька в магазин прийшла,
В торговім залі ледве диба.
До каси тихо підійшла:
Мені продайте булку хліба…

І простягає папірці
В покритій зморшками руці.
Ці руки землю обробляли,

Косили рано на зорі,
Пшеницю стиглу вижинали.
Ці руки – руки-трударі.
Вони позначені війною,
Вони посвячені…в старці…

Їм би поваги неземної,
А тут самі лиш папірці.
Лише папір за все минуле!
Бабуся гроші подає,
Касирка глянула, всміхнулась
І каже бабці все, як є:
Бабуню, Вам за всі ці гроші
І півбуханки не купить.

То дай-но, доню, четвертину,
Бо треба їсти, якось жить…
І щось всередині стиснулось,
І сірим каменем лягло.

Життя пройшло, і все минулось,
В очах лиш сумом залягло.
Десятки довгі сивих років
Уже старенька прожила.

Війна скосила чоловіка,
Земля у полі прийняла.
А з ним в роки голодомору
Ділила хліб і баланду,

Але війна у сорок третім
Зламала долю молоду.
Та горе пережить вдалося,
Скрутну хвилину, гіркий час.

Але чому ж тепер бабусі
Грошей на хліб не вистача?

Живе вона в самотній хаті,
Що колись повною була,
А діти – голуби крилаті –
Порозлітались із села.
Старенька купувала хліб,
Чиясь, мабуть, бабуся, мати…
Чи не прийдеться, діти, й вам

Шматочок хліба купувати?


Завдання:
1. Назвіть проблеми, які однаковою мірою хвилюють сьогодні і молодь, і старше покоління.
2. Які із них віднесемо до суспільно-політичних, а які до морально-етичних?
3. Чи можна розмежувати роль суспільства і особистості у ставленні до дітей-сиріт, бездомних, самотніх старих, невиліковно хворих, наркозалежних?
4. Чи може окремо взята особистість повністю зняти із себе відповідальність за те, що відбувається навколо, якщо суспільство не вирішує цих проблем?
5. Прочитайте вірш Юр’євої Оксани, опублікований у «Нетішинському віснику». Ви поділяєте хвилювання автора?
6. Розкрийте у своїй творчій роботі морально-етичну проблему сучасності, що турбує вас.











Сповідь

Кравчук Ірина


   Україно, я пишу сповідь… Я вірю в Тебе, твою мову, у твоїх синів і дочок. Я тут народилася, я тут живу, я дякую Богу, що я маленька часточка великої Тебе, я щось значу для Тебе, живу і дихаю, мрію Тобою. Мені не соромно, я горджусь тим, що я українка. Знаючи твою історію, твої муки і жалі, всі радощі, важкий шлях до незалежності, відчуваю біль за тих, хто, народившись на цій землі, забуває своє коріння, забуває про свою приналежність до українського народу. Люди зараз не знають, що, відсахнувшись від своєї рідної мови, зневажаючи традиції своїх предків, вони навіки втратять духовний зв’язок з Батьківщиною. Як же не розуміють, якщо вони не піднімуть з колін свою неньку Україну тепер, то наступним поколінням буде все важче і важче зробити це.
   Правда, Україні важко було в усі часи. Кажуть навіть, що колись Вона була Дивною Птахою, що жила в країні Людської Мрії. І коли наставали години випробувань, світло цієї мрії люди ховали у своєму серці. Так Вона і вижила. Однією з тих, хто зберіг свій світлий промінчик, є моя бабуся – Кравчук Лідія Микитівна, яка своїм життям показує приклад святої любові до України. Немолода вона вже, роки посріблили її волосся. І вже б доглядати себе, але ні. Вона не дає вмирати українській мові, українським звичаям, обрядам. І хоча повно в житті своїх повсякденних клопотів, не перестає дивувати своїх односельчан. Вона згуртовує навколо себе талановитих людей: і старих, і молодих, і дітей. Без її участі не проходить жодне свято у селі. На Різдво - організовує вертеп, переодягає колядників у костюми українських народних героїв, щоб не забувалося минуле, зберігалася у серцях світла пам’ять про великих людей. Вона збирає старовинні колядки, щедрівки, веснянки, береже фольклорні перлини. Кожен у селі знає, як колись проходило свято Івана Купала. І це бабусина заслуга. Вона не тільки розказала, але й показала призабуте дійство. Любить вона обжинки, бо з дитинства пам’ятається золота запашна пшениця, а над нею блакитне-блакитне небо. Тому щороку дякує Богу за хліб своїми молитвами, яких навчила і сусідів. Великий її вплив на людей. Вони добрішають на очах, у них прокидається в душі ота іскорка гордості за свою Україну.
   Бабуся не тільки на словах, а й на ділі береже традиції. Дуже любить вишивати. Окрилене, квітуче, сонячне майбутнє України вимальовується і її візерунках на рушниках, простирадлах, на килимах і подушках, на картинах і сорочках. Бувало, посідаємо ми в обідню спекотну пору на ґанку, візьмемо до рук голки і нитки, вишиваємо, тихо наспівуючи пісні, хрестиком, гладдю… Моя бабуся прищепила усій своїй родині любов до рідної землі, до рідної мови. І в усьому: в труді і пісні, у вихованні дітей та внуків – підтримує її наш дідусь. Дивуються люди, що, зневажаючи роки, і досі любить він свою Ліду і присвячує їй власні вірші.
   Сьогодні зі сторінок часописів і екранів телевізорів, із промов політиків звучать заклики, часом нещирі, бути патріотами, любити Батьківщину. Хочу сказати, що мене агітувати не треба, бо щиру любов до рідної землі, шанобливе ставлення до людей, замилування рідною мовою і святу віру в майбутнє моєї України винесла я зі своєї родини. Сподіваюся, що не тільки у мене є така бабуся.

Завдання:
1. Прочитайте роботу Кравчук Ірини, учасниці конкурсу «Я вірю в майбутнє твоє, Україно». Чи сподобалася вам легенда, використана у творі? Які перекази, легенди про Україну, українську пісню, мову знаєте ви?
2. Чи повірили ви у щирість почуттів автора? Які рядки вас у цьому переконують? Що б ви змінили у творі?
3. Яка роль жінки у житті суспільства, вихованні дітей, створенні родинної атмосфери?
4. Про яких видатних українок ви могли б розповісти?
5. Чи вдалося вашим мамам, бабусям реалізувати себе в сім’ї, професійній чи громадській діяльності?
6. Напишіть твір про роль української жінки в історії, в сім’ї.











Що таке любов?

Ольшановська Ольга


   Що таке любов? Людство б’ється над цим запитанням з початків свого існування. Поети вже знайшли найкращі слова, художники відшукали найкрасивіші фарби, щоб змалювати це почуття. І навіть учені дали йому оцінку з наукової точки зору. Здавалося б, нічого додати до цього… Але я б хотіла розповісти одну невигадану історію.
   В одному звичайному місті жили двоє незвичайних людей – мої хрещений і хрещена. Я їх знала вже людьми немолодими, але не бачила жодної молодої пари, які б так кохали одне одного, як вони. Чомусь до них завжди хотілося приходити, відчути ту атмосферу родинного тепла, затишку, любові. Разом вони пройшли через багато труднощів. Їх батьки були репресовані. Їх матері залишилися самі з купою дітей. Дитинство було голодним і холодним. Скільки вона себе пам’ятає, він завжди був поряд: коли арештовували батька, коли німці окупували село, коли вона закінчувала медичне училище і літня жінка, вручаючи їй диплом, сказала: «Надіюсь, ви не повторите долю вашого батька?» До очей підступили сльози, ніби їй дали ляпаса. «Ну, заспокойся», - промовляв він, витираючи її заплакане обличчя. Йому завжди вдавалося заспокоїти, пожаліти, захистити.
   Звичайно ж, вони побралися. Та і що б могло їм завадити? Але не обійшлося і без цього. Підлітком, через безглузду випадковість , він потрапив до в’язниці. Хлопці хотіли обікрасти склад взуттєвої фабрики, його поставили подивитись, чи ніхто не йде. Він добре знав, що вдома одна пара чобіт на восьмеро дітей, тому й погодився. Коли їх помітили, всім удалося втекти, а його схопили. У в’язниці твердо вирішив, що більше ніщо: ні бідність, ні заздрість – не примусять його красти. Мати не хотіла віддавати дочку за колишнього в’язня. Вона дуже добре знала, що означає бути дружиною ворога народу, і хотіла вберегти свою дитину від такої долі.
   Одружилися молодята таємно і прожили разом майже п’ятдесят років. Бог не подарував їм власних дітей, і всю свою нерозтрачену батьківську любов вони віддавали чужим: були найкращими друзями всім сусідським дітлахам. У них було багато друзів, і всі їм по-доброму заздрили. Всупереч рокам і життєвим труднощам, вони зберегли свої почуття, тому що вміли прислухатись один до одного, поступатися своїми бажаннями заради іншого, із сірої буденності життя робити свято.
   Непомітно промайнули літа. Голодне дитинство давало про себе знати хворобами… Він забороняв їй багато працювати по господарству, а вона йому у майстерні (ще у в’язниці навчився столярувати і крадькома від дружини продовжував брати замовлення)… А потім ця раптова безглузда смерть. Вона картала себе: «Якби я вчасно помітила! Якби він розповів усе з самого початку!» Ніколи не забуду виразу її обличчя і німого запитання в очах: «Як я тепер без нього???» Без нього вона не прожила і року. Її неодноразово запрошувала до себе сестра, що жила у Польщі, вона відмовлялася, бо передчувала свою близьку смерть і побоювалась, що помре на чужині і її поховають далеко від коханого…
   Минають роки, а ти все одно гостро відчуваєш біль утрати. Доля моїх хрещених наводить мене на думку, що людина не може бути самотньою, що кожен із нас народжується лише з половинкою серця у грудях, щоб потім знайти свою другу половинку і не розлучатися з нею ніколи: ні на цьому, ні на тому світі.


Завдання:
1. Назвіть відомі вам жанри публіцистики. Які жанрові особливості притаманні нарису? Що таке портретний нарис?
2. Які вдалі портретні замальовки про українських письменників, відомих сучасників пригадуєте?
3. Чи варті звичайні люди, наші близькі, щоб про них написали?
4. Як відомо, автор нарису має право особливо виділити якісь факти, наголосити на якихось проблемах у біографічній розповіді. Прочитайте роботу Ольшановської Ольги, учасниці конкурсу «Собори наших душ». Які морально-етичні цінності утверджує автор?
5. Напишіть портретний нарис про людину із вашого оточення.